У житті кожної людини постать батька відіграє особливу роль. Для класиків нашої літератури — Івана Котляревського, Володимира Короленка та Панаса Мирного — батьківська присутність стала не лише важливим фактором особистісного становлення, а й джерелом натхнення, моральних орієнтирів і глибоких художніх образів. У День батька згадуємо батьків, які стали першими наставниками для класиків українського слова.
Іван Котляревський: приклад благородства і шляхетності
Батько Івана Котляревського — Петро Котляревський — був дворянином за соціальним станом і служив старшим канцеляристом Полтавського городового магістрату. Він мав брата Якова та двох сестер — Агафію та Марфту. Відомо, що старшу сестру видав заміж за власний кошт, а молодшу — утримував і виховував.
У шлюбі з решетилівською козачкою Парасковією Жуковською Петро став батьком єдиної дитини — сина Івана. Родина мала шляхетне походження, хоч і жила скромно, але в ній панували шанобливе ставлення до освіти, любов до українського слова й народної пісні, а життєрадісність допомагала справлятися з труднощами.
Хоча Петро Котляревський не мав високого становища, він був працьовитим і добропорядним чоловіком. Його життєві цінності — любов до рідного краю, шанування традицій, повага до народу — мали значний вплив на формування світогляду майбутнього відомого письменника й стали основою патріотичної тональності його творчості.
Петро Котляревський рано пішов із життя, не досягши сорокарічного віку, коли Івану було лише 21 рік. Мати ж прожила до глибокої старості, підтримуючи сина у важливі періоди його становлення.
Сам Іван Котляревський не пізнав радощів подружнього життя й не залишив після себе нащадків, та долею йому судилося інше — стати духовним батьком нової української літератури, подарувавши нації безсмертну «Енеїду», з якої почалося нове слово України.
Володимир Короленко: батько — голос совісті
Батько Володимира Короленка — Галактіон Опанасович Короленко (1810–1868) — походив із козацького роду, був людиною суворою, стриманою й замкненою. На 1858 рік він обіймав посаду житомирського повітового судді та мав чин колезького асесора. Його принциповість, вимогливість і державна служба істотно вплинули на формування характеру та світогляду майбутнього письменника. Водночас, попри суворість у професійному житті, вдома Галактіон Опанасович виявляв доброту й турботу, був уважним і люблячим батьком.
Мати письменника, Евеліна Скуревич, була на 23 роки молодша за свого чоловіка й походила з польського роду, то ж маленький Володимир виховувався в традиціях польської культури, а польську мову як рідну зберіг на все життя . Та сімейне щастя виявилося недовгим: Галактіон Опанасович не доживши кількох місяців до пенсії, передчасно пішов із життя, залишивши дружину й п’ятьох дітей на самоті перед обличчям нужденного буття.
Попри труднощі й втрати, саме ця стримана родинна атмосфера, пройнята високими моральними цінностями, глибоким почуттям справедливості та потягом до знань, стала першою життєвою школою Володимира Короленка. Суворість батька й тиха стійкість матері гартували його характер, а дитячі спогади про нужденне дитинство, нерівність і людську біду згодом оживуть у його творах – щирих, співчутливих і сповнених віри в людину.
У свою чергу Володимир Короленко, загартований життям і сповнений глибокого гуманізму, став уважним і турботливим батьком для двох доньок — Софії та Наталії. Його батьківська любов була сповнена мудрості й безумовної підтримки — такої ж, яку він сам так рано втратив у дитинстві.
Панас Мирний: родинне коріння і духовна підтримка
Панас Якович Рудченко народився в місті Миргороді на Полтавщині. Його батько Яків Григорович мав козацьке коріння — предок служив у війні 1812 року проти Наполеона де дослужився до чину прапорщика, а після повернення на батьківщину оселився в селі Білики, де згодом придбав невеличкий маєток. Мати, Тетяна Іванівна Гординська, була донькою службовця — колезького реєстратора, родом із тієї ж місцевості.
Яків Григорович Рудченко розпочав службу канцеляристом, а згодом обіймав посаду бухгалтера в повітовому казначействі. Він щиро любив свою справу, глибоко розумівся на ній і виконував обов’язки сумлінно. У вихованні дітей (а їх у родині було п’ятеро: четверо синів і донька) тримався суворо й стримано — його авторитет був настільки сильним, що фраза «розкажу батькові» мала вагу справжнього застереження. У дорослому віці всі сини зберегли глибоку повагу до батька — за його працелюбність, принциповість і рівне ставлення до кожного з них.
Яків Рудченко щиро вірив, що для його синів немає надійнішого шляху, ніж державна служба: «Чиновницька справа — то вірний шматок хліба!» — казав він. І Панас Якович гідно виконав батьківську волю: майже пів століття чесної праці на службі державі увінчалися чином дійсного статського радника — гідністю, прирівняною до генеральської.
Та душа Панаса Мирного прагнула іншого. Його справжнім покликанням стала література — глибока, правдива, зболена болем народу. Пером він служив Україні не менш віддано, ніж у канцелярії — і залишив по собі не лише вагому творчу спадщину, а й батьківську любов, що зростила трьох синів Віктора, Михайла та Леоніда.
Батьки українських класиків були не лише родинними постатями, а й духовними дороговказами. Їхній приклад, моральна стійкість, життєві принципи стали основою для формування письменників як особистостей і митців. Ці постаті залишили слід не лише в душах своїх дітей, а й у спадщині, що стала надбанням усього народу.
До списку новин
